Постанова ВП ВС від 15.03.2018 року

Друк

Пошук

606

Просмотров

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Постанова

велика палата верховного суду ( ВП ВС )

Історія справи

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

Іменем України

15 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 11-66сап18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Саприкіної І. В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Бондар О. А.,

заявниці - ОСОБА_3,

представника Вищої ради правосуддя - Белінської О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року про залишення без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати,

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року про залишення без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати. Крім того просила визнати протиправним і скасувати рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 18 жовтня 2017 року про притягнення судді Сихівського районного суду міста Львова ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності у виді подання про звільнення судді з посади та зобов'язати Вищу раду правосуддя закрити дисциплінарну справу стосовно неї за відсутності підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

На обґрунтування цієї скарги заявниця зазначила, що висновки, викладені в рішеннях Вищої ради правосуддя та її дисциплінарного органу, є помилковими, не відповідають обставинам справи та побудовані на припущеннях без дотримання вимог законодавства і міжнародної практики.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 05 лютого 2018 року відкрито провадженняза скаргою ОСОБА_3, а ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року цю справу призначено до розгляду на 15 березня 2018 року.

Вища рада правосуддя в своєму відзиві просить у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовити, оскільки згадане рішення від 16 січня 2018 року прийнято за результатами ретельного дослідження всіх обставин справи та в межах наданих повноважень, з дотриманням приписів законодавства України.

Перевіривши матеріали справи, всебічно й повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується скарга, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга ОСОБА_3 не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Указом Президента України від 25 квітня 2002 року № 383/2002 ОСОБА_3 призначено суддею Амвросіївського районного суду Донецької області строком на п'ять років, а Постановою Верховної Ради України від 20 березня 2008 року № 241-VІ обрано на посаду судді цього суду безстроково. Указом Президента України від 14 лютого 2015 року № 82/2015 ОСОБА_3 переведено на посаду судді Сихівського районного суду міста Львова.

До Вищої ради правосуддя надійшли дисциплінарні скарги Львівської міської ради від 20 січня, 27 лютого, 21 квітня 2017 року на дії судді Сихівського районного суду міста Львова ОСОБА_3

Зі змісту вказаних скарг убачається, що рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, ОСОБА_5 зобов'язано привести до попереднього стану земельну ділянку, що знаходиться у АДРЕСА_1, шляхом демонтажу самочинно збудованого нерухомого майна - будівлі ресторану загальною площею 288,6 м2.

Під час виконання рішення суду 29 грудня 2016 року суддею ОСОБА_3 постановлено ухвалу, якою зупинено призначене на 30 грудня 2016 року виконання цього рішення.

23 лютого 2017 року суддею ОСОБА_3 постановлено ухвалу, якою задоволено клопотання ОСОБА_5 (боржника за виконавчим провадженням) та визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист № 464/12917/13-ц, виданий Сихівським районним судом міста Львова 18 лютого 2016 року.

15 червня 2017 року зазначену ухвалу Апеляційний суд Львівської області скасував.

Рішенням Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 18 жовтня 2017 року № 3313/3дп/15-17 суддю Сихівського районного суду міста Львова ОСОБА_3 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді внесення подання Вищій раді правосуддя про звільнення її з посади судді.

ОСОБА_3 оскаржила це рішення до Вищої ради правосуддя, і 16 січня 2018 року Вища рада правосуддя постановила рішення № 63/0/15-18, яким на підставі п. 5 ч. 10 ст. 51 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) залишила вказане рішення її Третьої Дисциплінарної палати без змін.

При цьому Вища рада правосуддя вказала на допущення суддею істотних порушень норм цивільного процесуального права при розгляді заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, які свідчать про порушення нею обов'язків та присяги судді, що є несумісним зі статусом судді, а також підриває авторитет правосуддя.

Не погодившись із таким рішенням Вищої ради правосуддя, ОСОБА_3 звернулась до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою, яка є предметом цього судового розгляду.

Згідно із ч. 7 ст. 266 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - КАС України) на рішення Вищої ради правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду. Така скарга розглядається за правилами касаційного провадження, встановленими цим Кодексом.

У судовому засіданні 15 березня 2018 року ОСОБА_3 скаргу підтримала та просила її задовольнити з викладених підстав та наведених аргументів.

Представник Вищої ради правосуддя Белінська О. В. заперечила проти задоволення скарги з мотивів, наведених у відзиві.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи та аргументи учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

З метою усунення прогалин національного законодавства, на що звернув увагу Європейський суд з прав людини в рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», Верховною Радою України прийнято Закон № 1798-VIII, главою 4 якого визначено нову процедуру та порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя в такому провадженні виступають квазісудом першої інстанції, оскільки здійснюють розгляд скарги на дії судді та приймають рішення на підставі балансу поданих доказів. При розгляді Вищою радою правосуддя скарги на рішення її Дисциплінарних палат по суті відбувається апеляційний перегляд.

Тому, враховуючи положення глави 4 Закону № 1798-VIII та ч. 6 ст. 266 КАС України, Велика Палата Верховного Суду розглядає скарги на рішення Вищої ради правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, в касаційному порядку.

Порядок розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді встановлено ст. 51 Закону № 1798-VIII, відповідно до ч. 1 якої право оскаржити таке рішення до Вищої ради правосуддя має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Закону № 1798-VIII скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до Вищої ради правосуддя і не може бути самостійним предметом судового розгляду, у зв'язку із чим вимоги ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 18 жовтня 2017 року не підлягають судовому розгляду, а тому не можуть бути задоволені.

Статтею 52 Закону № 1798-VIII передбачено порядок оскарження рішення Вищої ради правосуддя, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення

Дисциплінарної палати, та визначено вичерпний перелік підстав для його скасування, зокрема:

1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої ради правосуддя, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання Вищої ради правосуддя - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених

п. 2-5 ч. 10 ст. 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків.

Як убачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення Вища рада правосуддя дійшла висновку, що суддя ОСОБА_3 завдала істотної шкоди у вигляді підриву авторитету правосуддя та суспільної довіри до суду, внаслідок чого її притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до неї дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення на підставі підп. «а» п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 106 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII); тобто надано достатнє обґрунтування мотивів, з яких відповідач дійшов відповідних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

З аналізу практики Європейського суду з прав людини вбачається, що у випадку ухвалення рішення по суті спору органом, якому прямо не властива судова функція, ч. 1 ст. 6 Конвенції підлягатиме застосуванню у разі, якщо таке рішення підлягає подальшому контролю з боку «судового органу, який має повну компетенцію» (рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України»).

Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Ураховуючи наведені правові висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе розглянути вимоги ОСОБА_3, ретельно дослідивши дотримання Вищою радою правосуддя при прийнятті спірного рішення вимог п. 4 ч 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, тобто наявність обґрунтованих посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків.

У своїй скарзі ОСОБА_3 вказує, що дисциплінарний орган Вищої ради правосуддя безпідставно застосував до неї стягнення у виді звільнення з посади судді, оскільки в її діях відсутні порушення норм процесуального права. На думку скаржниці при постановленні ухвал від 29 грудня 2016 року та 23 лютого 2017 року нею дотримано вимоги ст. 369 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент постановлення ухвал (далі - ЦПК України), розглянуто заяву про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, з достатнім обґрунтуванням та з урахуванням загальних принципів цивільного процесу.

Однак суд не пристає на таку позицію з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів дисциплінарної справи стосовно ОСОБА_3, 02 березня 2016 року державним виконавцем Сихівського відділу державної виконавчої служби міста Львова відкрито виконавче провадження за виконавчим листом № 464/12917/13-ц, виданим 18 лютого 2016 року Сихівським районним судом міста Львова, та надано ОСОБА_5 строк до 09 березня 2016 року для добровільного виконання рішення суду.

Оскільки в указаний строк боржником таких дій виконано не було, Сихівський відділ державної виконавчої служби міста Львова призначив на 30 грудня 2016 року примусове виконання судового рішення в частині зобов'язання ОСОБА_5 привести до попереднього стану земельну ділянку, що знаходиться в АДРЕСА_1, шляхом демонтажу самочинно встановленої будівлі ресторану загальною площею 288,6 м2. Однак такі виконавчі дії не відбулись, оскільки 29 грудня 2016 року суддею ОСОБА_3 було постановлено ухвалу про зупинення стягнення за вказаним виконавчим листом.

У судовому засіданні ОСОБА_3 не змогла надати змістовні пояснення щодо необхідності зупинення стягнення за вказаним виконавчим листом, адже, на її думку, за місцем виконання знаходився фактично житловий будинок, а будівля ресторану вже була демонтована.

Слід зауважити, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази щодо демонтажу будівлі ресторану площею 288,6 м2. Таким доказом міг би слугувати акт державного виконавця , якого в розпорядженні суду не було.

Таким чином, постановлення суддею ОСОБА_3 ухвали від 29 грудня 2016 року про зупинення стягнення за виконавчим листом без дослідження доказів та з'ясування фактичних обставин справи унеможливило виконання рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року.

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, серед іншого, зобов'язано ОСОБА_5 привести до попереднього стану земельну ділянку, що знаходиться у АДРЕСА_1, шляхом демонтажу самочинно встановленої будівлі ресторану загальною площею 288,6 м2, яку ОСОБА_5 самовільно збудував замість житлового будинку площею 38,3 м2, всупереч установленим обмеженням.

Отже, судовими рішеннями трьох інстанцій установлено, що станом на час їх ухвалення на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 знаходилася саме будівля ресторану, а не житловий будинок.

Згідно з положеннями ст. 129 Конституції України обов'язковість судового рішення є однією із засад судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (…).

В ухвалі від 23 лютого 2017 року, усупереч установленим обставинам у зазначених вище судових рішеннях, суддя ОСОБА_3 зазначила, що на день прийняття рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 нібито одночасно знаходились житловий будинок площею 38,3 м2 і будівля ресторану площею 288,6 м2. А на час розгляду заяви ОСОБА_5 самочинне будівництво нібито було демонтовано, в зв'язку з чим суддею ОСОБА_3 визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню.

Отже, постановивши ухвалу від 23 лютого 2017 року, заявниця одноособово на стадії виконання судового рішення фактично спростувала і скасувала висновки судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, якими було встановлено наявність на вказаній земельній ділянці об'єкту самочинного будівництва - будівлі ресторану, що підлягає знесенню.

Пунктами 51, 52 рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року у справі «Рябих проти Росії» встановлено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 Конвенції, повинне тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів... Правова визначеність передбачає дотримання принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи.

За приписами ч. 2, 4 ст. 369 ЦПК України визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, можливо лише за його фактичним виконанням. При цьому необхідним є встановлення та доведення боржником факту виконання рішення суду належними і допустимими доказами. Такий факт повинен бути встановлений однозначно і безсумнівно.

Згідно із ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

Визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню фактично призвело до неможливості реального виконання судових рішень, які набрали законної сили. Питання визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, безпосередньо пов'язане і з питанням законної сили судового рішення, одним із проявів якої є реалізованість судового рішення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід'ємною частиною «права на суд» (п. 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції»).

Питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою для завершення судового провадження. Такий висновок зробив Верховний Суд України у постанові по справі № 755/6665/15-ц.

Для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, важливим є те, що обставини, факти, з якими пов'язується відсутність обов'язку боржника, виникли вже після винесення судом рішення. Суд повинен з'ясувати наявність нових обставин, які б слугували підставою для прийняття такого рішення. У іншому разі, через визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відбудеться ревізія такого наслідку законної сили рішення суду як стабільність (а саме незмінності та преюдиційності), що не передбачено процесуальним законодавством.

Жодна з підстав, необхідних для визнання виконавчого листа таким, що підлягає виконанню, визначених главою 50 розд. 1 книги 5 Цивільного кодексу України, не існувала на час прийняття рішення суддею ОСОБА_3

Наслідком постановлення ухвали про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII є закриття виконавчого провадження.

Належним та основним доказом на підтвердження факту виконання рішення суду у виконавчому провадженні є акт державного виконавця після перевірки такого виконання (ч. 1 ст. 63 Закону № 1404-VIII). Проте суддя ОСОБА_3 не витребувала ані оригіналу виконавчого листа, ані матеріалів виконавчого провадження. А тому обставини про нібито добровільне виконання судового рішення суддею ОСОБА_3 не були досліджені та перевірені належним чином.

Суд звертає увагу, на те що без дослідження матеріалів виконавчого провадження і оригіналу виконавчого листа неможливо було встановити, чи виконано судове рішення, зокрема чи здійснено демонтаж будівлі ресторану.

У судовому засіданні суддя ОСОБА_3 пояснила, що надані заявником докази на підтвердження добровільного виконання рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року і про відсутність на вказаній земельній ділянці будівлі ресторану не викликали в неї сумнівів.

При цьому представником Львівської міської ради були надані докази щодо функціонування ресторану, а саме: інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про наявність будівлі ресторану станом на 27 грудня 2016 року; акта Львівського комунального підприємтва «Бондарівка» від 27 грудня 2016 року про розміщення на фасаді будівлі вивіски «Хутірець»; чека з ресторану «Хутірець» від 22 лютого 2017 року та інформації з управління поліції. Крім того, були надані пояснення представника служби в справах дітей Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради про те, що в закладі за адресою: АДРЕСА_1 щоденно відбуваються гучні святкування, а тому неповнолітні діти там проживати не можуть.

Такі обставини свідчили про обов'язок судді провести ґрунтовну перевірку пояснень боржника щодо нібито добровільного виконання ним судового рішення.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду знаходить, що розгляд заяви ОСОБА_5 Є за відсутності оригіналу виконавчого листа й матеріалів виконавчого провадження, без належної перевірки достовірності й допустимості доказів та наявності обґрунтованих підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, свідчить про вчинення суддею ОСОБА_3 дій, спрямованих на унеможливлення виконання рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2015 року, що правомірно оцінено Вищою радою правосуддя як істотний дисциплінарний проступок судді.

У п. 3 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» визначено, що кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і одержати відповідь суду. В умовах дії такого принципу суди не повинні обмежуватися заявленими сторонами доводами та поданими ними доказами, а мають здійснювати активну роль у встановленні об'єктивної істини, вживаючи усіх можливих заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору. Водночас у п. 42 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 2007 року по справі «Бендерський проти України» вказано, що відповідно до практики, яка відображає принцип незалежного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються.

Необхідність зазначення в судових рішення чіткого обґрунтування результатів оцінки доказів передбачена й у ст. 213 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим, суд повинен зазначити мотиви його прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому суддя ОСОБА_3 в ухвалах від 29 грудня 2016 року та 23 лютого 2017 року не навела чіткого обґрунтування висновків суду з посиланням на перевірені й допустимі докази для зупинення виконавчого листа та подальшого визнання його таким, що не підлягає виконанню.

Більш того, постановивши ухвалу від 29 грудня 2016 року про зупинення стягнення за виконавчим листом, суддя ОСОБА_3 фактично визнала існування будівлі ресторану, оскільки заборонила її знесення. Однак, ухвалу від 23 лютого 2017 року ОСОБА_3 вмотивувала тим, що на час звернення ОСОБА_5 із заявою будівля ресторану нібито відсутня, а за місцем виконання знаходиться тільки житловий будинок. Тобто, суддя ОСОБА_3 в цих ухвалах зазначила взаємовиключні правові висновки, які протилежний одне одному, що не може свідчити про дотримання нею принципів неупередженого та об'єктивного розгляду згаданої справи.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Вищої ради правосуддя про те, що істотне порушення норм цивільного процесуального права при постановленні суддею ОСОБА_3 ухвали від 23 лютого 2017 року, унеможливило стягувачам реалізацію їх процесуального права - вимагати виконання судового рішення відповідно до ч. 4 ст. 31 ЦПК України та порушило право на «справедливий суд», гарантоване ст. 6 Конвенції.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на справедливий суд передбачає не лише право звернутись до суду за захистом своїх прав, а й право захистити своє право, в першу чергу, виконанням рішення, яке ухвалено на користь особи. Адже у разі невиконання рішення концепція «захисту прав судом» не працює. Суд зазначив, що право за судовий захист, яке гарантується ст. 6 Конвенції, може стати недіючим, якщо національне законодавство держави-учасниці Конвенції дозволяє, щоб остаточне обов'язкове судове рішення залишалось не виконуваним на шкоду однієї зі сторін. Такий принцип також охоплює можливість виконання судового рішення без необґрунтованих затримок (рішення Європейського суду з прав людини від 05 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»).

ТакожВелика Палата Верховного Суду критично оцінює аргументи скаржниці, що Вищою радою правосуддя та її дисциплінарним органом нібито було перевірено правовий зміст постановлених ухвал та надано оцінку їх законності.

Однак Вищою радою правосуддя не надавалася оцінка обставинам справи при розгляді судом заяви ОСОБА_5, не вирішувалося питання про достовірність доказів, а також не перевірялося законності і обґрунтованості постановленої ухвали. Таку перевірку здійснив Апеляційний суд Львівської області, який скасував указану ухвалу.

Рішення відповідача містить оцінку дій судді ОСОБА_3 під час розгляду вказаних справ, надану органом, який здійснює дисциплінарне провадження щодо судді відповідно до Законів № 1402-VIII та № 1798-VIII.

Суд також не погоджується з доводами скаржниці, що її поведінка під час постановлення ухвал від 29 грудня 2016 року та 23 лютого 2017 року відповідала європейським стандартам судочинства й Кодексу суддівської етики, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Кодексу суддівської етики суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Частиною 7 ст. 56 Закону № 1402-VIII установлено, що суддя зобов'язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Пунктом 20 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки передбачено, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування.

Згідно із п. 22 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів (далі - Висновок КРЕС № 3 (2002), зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, зазначено, що суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя: поведінка суддів у їхній професійній діяльності, зрозуміло, розглядається громадськістю як необхідна складова довіри до судів.

Отже, суддя ОСОБА_3 не забезпечила справедливий, неупереджений розгляд заяви ОСОБА_5, а саме: ґрунтовно не дослідила докази, які надані учасниками, не встановила належним чином фактичні обставини справи, що свідчить про недотримання нею професійних обов'язків, які підривають довіру до судової системи загалом.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що характер дій судді ОСОБА_3 під час розгляду заяви ОСОБА_5 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, свідчить про вчинення нею дій, які підривають авторитет правосуддя, а тому відповідачем правильно кваліфіковано такі дії як істотний дисциплінарний проступок.

Відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 126 Конституції України та ст. 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Згідно з п. 1 ч. 8 ст. 109 Закону № 1402-VIII дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку (…), що є несумісним зі статусом судді (…).

За змістом п. 1, 7 ч. 9 ст. Закону № 1402-VIII істотним дисциплінарним проступком (…), що є несумісним зі статусом судді (…) може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі (…) якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

У п. 3.4 рішення Конституційного суду України від 11 березня 2011 року

№ 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Відповідно до п. 50 Висновку КРЕС № 3 (2002) кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

За змістом п. 1, 7 ч. 9 ст. 109 Закону № 1402-VIII істотним дисциплінарним проступком або грубим нехтуванням обов'язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє його невідповідність займаній посаді, може бути визнаний, зокрема, будь-який з таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях моралі, чесності, непідкупності, відповідності способу життя судді його статусу, дотримання інших етичних норм та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду; суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Суддею ОСОБА_3 постановлено судові рішення поза межами дії ЦПК України, що свідчить про порушення нею обов'язків та присяги судді, і є несумісним зі статусом судді, а також підриває авторитет правосуддя.

Також, вирішуючи питання щодо вмотивованості рішення Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року, суд зважає на характер порушень, допущених суддею ОСОБА_3, які є очевидними, грубими та призвели до підриву авторитету правосуддя; на наслідки, що настали за результатами вчинених діянь, а саме унеможливлення виконання остаточного судового рішення; враховуючи дані про особу судді, зокрема, негативну характеристику з місця роботи, - Вищою радою правосуддя та її дисциплінарним органом застосовано до заявниці дисциплінарне стягнення у виді подання про її звільнення з посади з дотриманням принципу пропорційності.

Таким чином, оцінивши в сукупності отримані в судовому засіданні докази, зваживши на всі аргументи та доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду встановила, що Вища рада правосуддя, приймаючи спірне рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798-VIII, з дотриманням принципу пропорційності в застосуванні дисциплінарного стягнення, оспорюване рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов вірного висновку про необхідність застосування до судді ОСОБА_3 дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення її з посади.

Отже, оскаржуване рішення Вищої ради правосуддя повністю відповідає ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII, а тому не підлягає скасуванню.

З огляду на встановлені обставини Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року та рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 18 жовтня 2017 року. Як наслідок, і вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання закрити дисциплінарну справу стосовно неї за відсутності підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності також не підлягають задоволенню, оскільки ці вимоги є похідними.

Ураховуючи викладене та керуючись підп. 5 п. 1 розд. VII «Перехідні положення», ст. 266, 341-342, 344, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

У задоволенні скарги ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя від 16 січня 2018 року про залишення без змін рішення Третьої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 18 жовтня 2017 року - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач: І. В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко

С. В. Бакуліна Л. І. Рогач

В. В. Британчук О. М. Ситнік

О. Р. Кібенко О. С. Ткачук

Л. М. Лобойко В. Ю. Уркевич

Н. П. Лященко О. Г. Яновська

Повний текст постанови складено 26 березня 2018 року.